Тетяні Іванівні тепер не так легко відвідувати зібрання в Домі Молитви, здоров’я не те, та й літа не ті. Проте сьогодні вона не може сидіти вдома. Сьогодні свято урожаю. Тому вона тут, з усіма. Одна за одною линуть чудові пісні. Діти Божі славлять в них свого Господа, дякують Йому за щедрий урожай.
Тетяна Іванівна співала разом з усіма. Ці пісні вона знала напам’ять. Її погляд часто зупинявся на багато вбраному столі заставленому фруктами і овочами. Там вабили погляд своїми червоними-жовтими боками яблука і груші. Поряд віддавали синявою сливи і виноградні грона, поважно лежали величезні дині і гарбузи. Та чого тут тільки не було - очі розбігались, і все це дари полів і садів, дари Божі. Все це багатство було обрамлене гірляндами з кленового листя багряно-жовтих відтінків.
Серед цього різноманіття плодів землі красувався пишний коровай. Випечений з муки вищого ґатунку, він переливався на світлі чудернацькими рум’яними квітами і листочками.
Споглядаючи цю картину, особливо коровай на фоні жовтого листя. Тетяна мимоволі перенеслась в далеке минуле..
…Йшла осінь 1932 року. Їхня сім’я не була заможною, та на життя вистачало - був хліб, було і до хліба. Тоді їм. маленькій Тетянці і Володі, ніщо не засмучувало безтурботного дитинства. Вони грались з ранку до вечора. Їм не було часу навіть і поїсти. Та й і не хотілось.
- На, доню, поїж. Ти за тими іграми і поїсти не маєш коли, - припрошувала її мама..
- Я не голодна, - відповіла Таня, проте глянувши на маму, зрозуміла, що та не задоволена такою відповіддю, тому швиденько постаралась виправити свою помилку.
- Добре, давайте, - вона взяла шматок хліба, помащений смальцем, з маминих рук.
Тані не хотілось їсти. А ще більше їй не хотілось витрачати такий дорогоцінний час, вони з братиком щойно так гарно гралися.
- Я на дворі його з’їм, промовила вона і вибігла на вулицю.
Дівчинка з шматком хліба попрямувала в садок, де вона гралася. До неї підбіг її братик Володя.
- Таня, що ти тут робиш? Ходи гратися, - запропонував він бачачи, що сестричка якось не так поводиться.
- Зараз іду, - відповіла Таня. - Та потрібно десь цей хліб подіти, щоб мама не побачила.
Дівчинка, оглянувшись навкруги, стала похапцем загрібати хліб в купу опалого жовтого листя. Володя взявся їй допомагати. Порівнявши знову листя так, наче там нічого й не було, Таня переможно подивилась на Володю, потім на те, як вони замаскували сліди. Залишившись задоволеними діти обтрусила руки. Тепер можна було гратися. Проблему з їжею було вирішено...
Звідки могли знати ці діти, що через короткий час проблеми якраз і почнуться...
Наступив 1933 рік... Рік який тепер відомий в цілому світі, як рік голодомору на Україні. Рік геноциду радянської влади на чолі з Сталіном, до українського народу... Мільйонами людських смертей, через голод, ознаменувався цей страшний рік...
...Нарешті закінчилась злощасна зима цього страшного року, та за нею настала така ж весна...
Людські думки тепер були направлені на одне - їжу. Найбільшим скарбом називали хліб. Та його не було...
Діти, які йшли у школу, не думали ні про навчання, ні про футбол чи інші ігри, а роздивлялись навкруги, щоб знайти щось їстівне. Вони йшли у школу і зі школи голодні, про те теж саме чекало їх і вдома.
Таня з Володею ще не ходили до школи, але у них вдома теж не було й крихти хліба. Від голоду їм аж животи зводило, не хотілось навіть гратись...
Вони хотіли чимось відволіктись, не думати про їжу, та відчуття голоду вже ставало нестерпним…
- Володя! Володя! Я знаю де є хліб! - раптом вигукнула, ляснувши тендітною ручкою себе по лобі, Тетянка.
- Де?! - запитав Володя і його байдужі очі раптом ожили. В них спалахнула іскорка надії.
- Та ж у нашому саду, - стала радісно тлумачити йому Тетянка. – Хіба ти забув, як минулої осені я не хотіла їсти і щоб мама не сварилась заховала там, під облетілим листям шматочок хліба. Ти ж сам мені допомагав.
- Правда! Правда, пригадую! - вигукнув хлопчик. – Біжімо швиденько дістанемо його.
Діти вибігли на вулицю. Було ще досить холодно, хоч почався вже березень місяць, та сніг тільки-но розтанув. Нашвидкуруч вдягнені діти швидко змерзли. Але не зважаючи на те, що їх аж трусило від холоду, вони кинулись до місця схованки і стали руками розгрібати торішнє листя.
Почервонілі рученята завзято гребли і хоча ставали синіми, та робота потрохи просувалась. Вимазані і замучені, вони розгребли мокре листя. Проте під ним, крім землі, нічого не було… Діти стали розширювати місце пошуку. Знову з-під рук полетіло залежале опале листя, галузки дерев, суха трава. Та все було намарне…Задубілі руки вже не хотіли більше слухатись.
Нарешті Таня з Володею припинили пошуки. Подивились розчаровано одне на одного. В їхніх очах стояли сльози розпачу, дрібно цокотіли зуби… Нічого не кажучи одне одному, діти опустивши голови, повільно побрели в хату. Та надія, яка загорілась в їхніх дитячих очах з такою великою силою, погасла. Погасла вона і в серці… Замість очікуваного запашного шматка хліба перед їхніми очима стояла купа гнилого листя… Це ще більш нагадало їм про голод…
Їхня мама, побачивши як до хати тихо зайшли замурзані і аж посинілі від холоду діти, з німим запитанням поглянула на них. Це викликало ще більший жаль в дитячих душах і вони не змовляючись разом голосно заплакали.
- В чому справа? - запитала вона їх стурбованим голосом.
Діти винувато відводячи погляди, розповіли їй про той випадок, що стався минулої осені з шматком хліба.
- Пробач мені, матусю, за те, що я тоді викинула хліб! - крізь сльози благала маму Тетянка. – Я більше не буду так робити! Не буду!
- Я знаю, сонечко, що ти тепер знаєш ціну хліба і більше так не зробиш, - стала заспокоювати її мама. Обійнявши обох дітей вона і собі заплакала.
Діти, притулившись до неї мов ластів'ятка, ще шморгали носами і витирали сльози, а мама дивлячись поверх їх голів шепотіла:
- Збережи хоч їх, Господи, від голодної смерті! Хоч їх…
* * *
Хор перестав співати. Настав час молитви.
Тетяна Іванівна зворушена хвилею спогадів, молилась в душі і дякувала Богові за те, що Він почув тоді мамине прохання і в ті страшні часи зберіг їм життя, що Він навчив цінувати хліб, що Ісус тепер Сам став тим хлібом життя, який вона споживає щодня.
За кафедру вийшов проповідник. Наче відповідаючи на її думки, він став зачитувати вірші з Євангелія від Івана.6.35.:
„ ...Я - хліб життя. Хто до Мене приходить, - не голодуватиме він, а хто вірує в мене, - ніколи не прагнутиме.”
...Істинно так, Господи, - шептала тихо Тетяна Іванівна, а перед її зволоженими очима пропливала її непроста доля...
„ ...Як мені страшно буває, коли я читаю Слова Божі: „Минулися жнива, закінчилось літо, а ми не спасенні..., - лунало тим часом з-за кафедри. – Чи впевнені ви, що ви спасенні? Чи впевнені ви, що Ісус Христос є вашим Спасителем І Господом?” - продовжував проповідник.
„ Ти, Господи, мене двічі спас від смерті. Перший раз: від голоду фізичного, другий раз - від голоду духовного,” - в думках, щиро дякувала Господу Тетяна Іванівна.
„..Я - хліб живий, що з неба зійшов: коли хто споживатиме хліб цей, той повік буде жити...
Читав далі проповідник...
...Істинно так. Істинно так, - шепотіла зворушено сестра Тетяна.
***
Примітка: „ Причини голоду тепер з’ясовані цілком. Це був наслідок безвідповідальної, антинародної, злочинної політики московського центру та їх прислужників в Україні, спрямованої на добування коштів для індустріалізації. Доля селян до уваги не бралася. Голод був не наслідком стихії, а організований керівництвом, як московським, так і українським штучно. Це був справжній геноцид проти українського народу...”
„...Хліба вистачало для забезпечення населення України, але московське керівництво продовжувало встановлювати для України непомірні хлібозаготівельні плани. Уже наприкінці 1931р. В Україні почався голод. Навіть в умовах голоду хлібозаготівлі нарощувались...”
„Взимку і навесні 1933р. - апогей голоду. Люди їли все: від товченої кори дерев, тирси, щурів, жаб до людського м’яса, а пошуки і вилучення хліба і харчів тривали. Внаслідок голодомору загинуло від 3 до 4,5 млн. селян, а повні дані загиблих і втрат з урахуванням зниження народжуваності становили від 5 до 6 млн. Деякі дослідники наводять і вищі цифри - 7 млн. Голод 1933р. - найстрахітливіший серед численних злочинів сталінщини.”
( Посібник з Історії України. Київ. ВЦ „Академія”. 2001.)
05.12.04.
Комментарий автора: Як бачите це оповідання написане давно. Воно також вже було в публікації. А тепер я чомусь вирішив помістити його ще й тут.
Мучинский Николай ,
Тернополь, Украина
Женат. Двое дочерей.Собираю разные удивительные истории-свидетельства, которые случаются с нами в реальной жизни ибо Господь творит чудеса и по сей день. С Божьей помощью пишу по них рассказы, в основном на украинском языке. Есть и небольшая часть рассказов надуманных. Они из личных наблюдений и рассуждений, или сотканы из нескольких историй.
Божих Вам благословений! e-mail автора:ilkivkolja@i.ua
Прочитано 11465 раз. Голосов 3. Средняя оценка: 4,67
Дорогие читатели! Не скупитесь на ваши отзывы,
замечания, рецензии, пожелания авторам. И не забудьте дать
оценку произведению, которое вы прочитали - это помогает авторам
совершенствовать свои творческие способности
Оцените произведение:
(после оценки вы также сможете оставить отзыв)
Забытые Двери - Fylhbfyjd Gfdtk Не совсем в формат сайта.История создания такова 6долго и упорно пытался пробить рубрику "Мегаполис в печатном издании,на Родине не приняли,просил случайных знакомых передать в издания их города,но ответа не поступало,пробивался через коммерческие издания ,отчего приходилось работать сутки через день,недавно послал в листудию "Белкин " с нижеследующей исповедью:
Исповедь Фореста Гампа
Повторю телефон Димы. Не знаю настолько уж он знаменит вм вашем
> ВУЗе ,сколь себя обрисовывает...89272864201.Познакомились мы так:
> работал на заводе ,сходил с ума от первой поздней любви (в
> 22!!!года),писал на станке безграмотные стихи и брал дни в счёт отпуска для поездок на историческую Родину. Услышал ,что некто Дима Першин устраивает вечер памяти
> поэта-земляка Седова. У Александра Палыча Седова трагическая
> судьба-выкормыш А Н Калашникова ,будучи актёром ,он много колесил по
> стране ,потом оказался на Родине ,спился ,опустился до ДД на базарном
> радио ,к 40 ни семьи ,ни кола ,ни двора ,накушался таблеток ,опочил ,
> горя не выдержала старуха -мать ,выносили 2 гроба .Известности поэта
> он не сыскал и после смерти ,вспоминают лишь кучка людей. Я долго
> искал сборник этого автора ,удалось купить брачок в
> типографии. Читая ,плакал :я нал уже какие эмоции порождают подобные
> строки. Потом узнаю ,Дима устраивает литобъеденение . Сходил, не
> привычный к подобному ,чувствовал себя не в своей тарелке: какие -то
> старики обсуждают стихи о УХЕ ИЗ КОТА .Дима предложил поступать в
> Литературный ,разбередив старые раны – ведь мечтал об этом с д\с . А тут у меня начались домашние
> проблемы ,больницы. За это время сей литсоюз распался. Одного старика
> муж сей пихал в местный журнал ,со мной занимался по субботам ,пихая в
> Литературный. Группу инв-ти я не получил -не было взяток ,устроиться
> со справкой на лёгкий труд -нереально ,первая любовь не и без моей помощи поступила в медучилище и вышла замуж ,а я оказался в Церкви, где один священник посулил помощь в получении образования. В это время
> он поминал Бикмуллина (мужик пахал на мебельном комбинате ,после
> смерти выяснилось, что -академик. Вроде ,его труд защитили как
> диссертацию ,а потом издали книгой под чужим именем, вроде выпивал от
> этого, а потом сердце не выдержало.)На этом вечере познакомился с
> Лёшей Куприяновым -я давно предлагал Диме пообщаться с ним, но тот
> орал, что рабочие- быдло, мордовский эпос в зачаточном
> состоянии, православные –лукавые ,а в самиздате 90х все
> графоманы ,а я –эгоист ,фаталист и интроверт. Мнение ,что написание некрологов коммерчески выгодно меня
> коробило Раз так достал, что я читаю ненужную литературу, что я
> приволок ему кипу своих книг- Золю, Бальзака и Стельмаха "Думу о
> тебе",после чего он стал их читать. А меня познакомил С
> произведениями Саши Соколова И вот Дима, обозначающий меня
> эгоистом, интровертом ,шизофреником, достоевским и прочая заявляется ,в
> Храм, выдёргивает меня во время службы из Алтаря ,обозначает
> мракобесом, упрямым мордвином ,пугает депрессией, что Церковь меня испортит, там всех пугают адом придирается к
> обуви. потом заявляется через 3дня с думой, что мне надо в
> семинарию. Потом в день когда мне надо было уже быть в Литературном
> через общую знакомую интересовался моей судьбой .НО то что он
> отправил оказалось не добирающем положенного объёма, а он любил в моих
> строках выдёргивать любые зачатки духовного. Я заработал, послал то что сам
> хочу и как хочу -и прошёл...Тут умер священник ,отчего я не поехал в Москву после вызова из Литературного. У гроба его мы встретились с Димой , тогда ещё с косичкой. Я не поехал и после второго вызова –всё надеялся, не смотря на отсутствие возможностей ,сперва чего –то достичь. Потом мы не виделись. я полностью был в
> ауре православия -и то было самым лучшим временем моей жизни. Видел
> его редко и случайно, знал что в музыкалке ставит голос, раскручивает
> свою группу .У мызшколы советовал о снятии полдома у старухе в Пензе и устроиться педагогом ,а ещё искренне радовался,что я не испорчен Церковью .А я уже побывал в Монастыре,где не получил благословения на творчество,пытался уйти из Церкви и написал психологическую работу (www.serbin1.narod.ru ),кою, не смотря на заверения препода никуда до сих пор не пристроил, ибо это считается неугодным Богу. Раз пересёкся с ним на квартире его мамы, где он жил
> после нового развода ,он вспоминал мою обувь, из-за которой на меня не
> посмотрят девушки. Знал бы как смотрели когда в дедовых обносках
> ходил до 20 лет...Дима продолжал ставить театральные зрелища ,на которые я не ходил, т. к. чувствую себя в подобной атмосфере не в своей тарелке. А потом окончательно ушёл из Церкви ,т .к. там пытались склонить на свою сторону ,а я не хотел отрекаться от творчества. Дальше я болтался по городу. Тут предложили это место
> корреспондента , хотелось заявит о нём ,встретились Он позвонил в
> редакцию и наорал в трубку .Рассказывал о первых шагах в инете, звал
> с собой. Написанную статью он привычно потерял, написал новую .Многим
> людям рекомендовал его, да весь литгород тащил за свой счёт в сеть .Но
> у Димы ежедневно меняется мнение .Он ничего не помнит -2жена как -то
> его стабилизировала ,а сейчас некому. Ходил я каждый день в этот
> салон и рассказывал адресатам, какие проблемы не позволяют переслать
> Диме свои вирши .А б\п он и не будет. Он восстанавливал литклуб
> ,скачивал материалы ,находил идеи -он терял и забывал Пошёл потом на
> мойку .Надеясь, что пробью рубрики о таких Димах в молодёжках и буду получать гонорары
,да их порадую ,Дим этих.. После Церкви я ,вообще, долго болтался по низко оплачиваемым работёнкам ,на которые не каждый и пойдёт. Иногда я не мог даже содержать майл , не раз закрывал ящик и пользовался обычной почтой. Зряплата когда не дотягивала и до 1- 2 тысяч рублей, сшибал в Церкви, но тупо тратился на сеть ,пытаясь выйти на диаспору афророссиян и самиздатчиков 90х,что разбегались от меня как от бабайки дети. Нередко меня убеждали, что мои попытки чего –то достичь нереальны ,а я продолжал идти вперёд. Так однажды я узнал о Иноке Всеволоде и долго надеялся, что он поможет пробиться в творчестве ,что ,конечно же ,не кормит ,а разоряет, особенно когда комп недоступнее летающей тарелки. Зашивался ,звонил ему чуть не каждый день, просил передать фото
> для оформления наборщикам, не пришёл ,в салоне подготовил папку, где
> разжевал куда и что ,не пришёл .»З.Двери» вышли на Кружевах
> -предъявил ,что ничего не показывал Потом издал уже без оформления в
> Крае Городов, отнёс его маме экз ,он его потерял. После мойки оказался в Пту,выходило меньше поди даже500 в месяц .В это время переписывался с одной девчонкой ,долго и подробно. И даже пригласил в Дивеево. Но она видела это смешным и глупым, обозначала меня наивным, эгоистом, говорила ,что использую людей и что она – не цветочек аленький и согласна пойти официанткой в ночной клуб, чтоб быть честнее. Но она ,не подозревая, вернула меня в Храм, откуда я ушёл и как прихожанин. Потом, ковыряясь в церковной грядке ,я встречу девушку, что из- за проблем с трудоустройством долго отирается при Храме за паёк. Мне она западёт душевными качествами .Однажды мы долго будем стоять в подъезде, она будет рассказывать скольких ухожёров отшила ,т. к. мечтает стать монахиней, и лишь тогда я пойму насколько смешно и глупо выглядел в переписке ,которую прекратил, кстати, пытаясь в очередной раз вернуться в духовное русло. Потом стал видеть его, Диму,
> в Храме ,где он говорил ,что...в следующей жизни будет монахом. Появление его, почти лысого, спустя года три, для меня было неожиданностью. Я попросил его сканировать фото свои для Белкина, он как всегда пообещал ,потом забыл и не захотел оформлять мой текст. Так что – на прямую к нему .Просил
> оформление послать Вам, проигнорировал ,в воскресение поцапались ,а в
> понедельник подобрал меня к себе поговорить. Учил жизни ,не давал договорить ,привычно не мог выслушать ,а я был, не смотря на хроническую трезвенность ,впервые и, надеюсь , в последний раз выпимши и мне было херово –одна девчонка брала для своего сайта мои рукописи ,а теперь из не найду
> и сватал какую-то пухленькую массажистку, а у меня ,стоит увидеть на ульце ту первую любовь по –прежнему предательски ёкает сердечко ,да и согласен остаться один или привезти с отцовой деревни девчонку из неблагополучной семьи, лишь бы за писанину не стучала сковородкой по башке. Журил что я никогда не буду классиком и сам не знаю чего хочу ,что не пишу в местную
> прессу ,где за месяц дают 700 рублей. Но это не мой уровень ,и я вырос из этих штанов
